• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Методична скарбничка
• Завуч з виховної роботи
• Науково-практична конференція "Багатовекторність поглядів на події під Крутами: очевидці, державні діячі, сучасні дослідники"

Зміст

1. Ю.Симоненко. Багатовекторність поглядів на події під Крутами: очевидці, державні діячі, сучасні дослідники………….....2

2. А. Роік. Бій під Крутами очима очевидця, командуючого військовою частиною А. Гончаренка...……………………………....3

3. В.Грицай. Крути: реальна легенда?…………………………...7

4. Ю.Марченко. Полеглі під Крутами: тернистий шлях у безсмертя……………………………………………………………...22

5. Ю. Бабич. Різні погляди на історію Крут………...…………26

6. В.Кудлай. Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою…………………………………….…………………...31

7. Використана та рекомендована література…………………36

Багатовекторність поглядів на події під Крутами:

очевидці, державні діячі, сучасні дослідники

Мета: поглибити знання учнів про історичне минуле нашої держави; формувати національну свідомість школярів; виховувати патріотів, повагу до синів-героїв держави; розвивати пізнавальні інтереси; виховувати любов до рідного краю, його історичного минулого і сучасності.

Форма проведення: науково-практична конференція.

ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ

I. Організаційний етап

II. Основна частина

Вчитель. Доброго дня, шановні гості! Ми раді вітати Вас у нашій школі! Сьогодні наша науково-практична конференція присвячена подіям, які відбувалися 29 січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути за 130 кілометрів на північний схід від Києва.

Звучить пісня «Сповідь розстріляних душ» (гурт «Веремій»)

Вчитель. Довгий час історія подій під Крутами залишалася поза увагою офіційної історіографії і обростала міфами і вигадками.

Що насправді відбувалося тоді? Яке значення мали ті події для нашої історії та сучасності? Про це ми сьогодні й поговоримо.

Розпочати конференцію ми запрошуємо нашого шановного гостя — Потапенка Максима Васильовича, який є доцентом кафедри історії України Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Виступ доцента кафедри історії України Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Відеоролик «Бій під Крутими»

Вчитель. А зараз запрошуємо до виступу представників Берестовецької загальноосвітньої школи.

Відеоролик «29 січня. Крути»

Вчитель. Запрошуємо до виступу представників Оленівської загальноосвітньої школи.

Фотопрезентація «Пам'ятай про Крути!»

Вчитель. А зараз запрошуємо до виступу представників Комарівської загальноосвітньої школи.

Звучить пісня «Пам'яті Героїв Крут»

Вчитель. А зараз запрошуємо до виступу представників Красносільської загальноосвітньої школи.

Відеоролик «Крути»

Вчитель. А зараз запрошуємо до виступу ученицю Прохорської загальноосвітньої школи, яка розповість про те, як склалася подальша доля учасників бою під Крутами.

Вчитель. А тепер ми хочемо надати слово нашим колегам — вчителям історії. Як Ви оцінюєте події під Крутами?

III. Підсумок заходу

Вчитель. В масштабах всесвітньої історії ця битва зовсім незначна. Вона не є зразком військового мистецтва. Просто це символ нескореного духу нашої нації, вірності і любові до рідної країни. Ми повинні про це пам'ятати!

Дякуємо Вам за участь у конференції, а також за цікаві та змістовні виступи!

Ю.В. Симоненко, вчитель історії та правознавства Прохорської загальноосвітньої школи

Бій під Крутами очима очевидця,

командуючого військовою частиною А. Гончаренка

Найавторитетнішим джерелом опису бою під Крутами є звіт командуючого військовою частиною, яка вела бій під Крутами - тоді сотника А. Гончаренка.

По оголошенні IV Універсалу Українською Центральною Радою, українським військом командував полковник Капкан. Він ще в грудні 1917 року вислав на оборону надзвичайно важливого залізничного вузла, на станції Бахмач, старший курс Першої Юнацької військової школи ім. гетьмана Б. Хмельницького під командуванням Генерельного Штабу сотника Носенка.

Ця школа (старший курс), у складі 4-х сотень (по 150 юнаків у сотні), 20 старшин та 18 кулеметів виїхала 8 грудня 1917 року з Києва на станцію Бахмач. Бахмач адміністраційно належав до міста Чернігова й тут виконував військово-адміністраційні функції сотник Ф. Тимченко. Цей останній не мав при собі жодного війська і йому було приділено на допомогу зі складу Юнацької школи сотника М. Богаєвського.

Зразу ж по приїзді школи між двома сотниками Носенком і Тимченком виникли непорозуміння на тлі підлеглості і влади. Кожен хотів бути старшим. Командуючий військами полковник Капкан мусив був навести тут порядок, і він його навів. Сотника Д. Носенка було усунено від керування школою і фронтом, а на його місце вислано сотника А. Гончаренка, який разом з молодшим курсом, рештою Юнацької школи, 23 грудня 1917 року поїхали на станцію Бахмач.

Становище нового коменданта було надзвичайно тяжке. З півночі насувалися азійські орди червоних москвинів, у самому Бахмачі, в депо — біля 2 червоних москвинів, у самому Бахмачі, в депо - біля 2000 робітників комуністично розагітованих, залізничники саботували, довколишнє населення, в ліпшому разі, було "нейтральне".

Довкола самі вороги й жодної надії на допомогу. Це було для командуючого фронту зрозумілим, бо ж і сам полковник Капкан, виряджаючи А. Гончаренка сюди, сказав: "На поміч — трудно чекати"...

Активність ворога збільшувалася, сили його все зростали. Безпосередній наступ на Юнацьку школу вів "товаріщ" Берзін, сили якого складалися з 3000 червоноармійців, 400 матросів та 12 гармат. Коли до того додати червоне ополчення з "товаріщем" Кудинським та полковником Муравйовим, що 27 січня перенісся вже на станцію Бахмач, та тих 2000 робітників з депо, що, зрештою, повстали проти школи, то сили ворога - фронт і ополчення - можна обчислити понад 10 тисяч душ. Під натиском такої сили Юнацька школа примушена була залишити станцію Бахмач і через станцію Плиски відступити до станції Крути. Безпосередньо в наступі на Крути з боку червоних банд брало участь біля 4000 багнетів.

27 січня 1918 року о 4-й ранку приїхав на станцію Крути, на допомогу юнакам Студентський Січовий Курінь в кількості 115-130 багнетів під командою старшини Омельченка.

Комендант фронту сотник А. Гончаренко приділив студентам найменш загрозливу ділянку фронту, і то на самому лівому крилі. 29 січня ранком червоні банди зімкнутими колонами розпочали наступ. Вони, очевидно, були певні, що не зустрінуть спротиву. Коли ці ворожі колони підійшли на відстань пострілу, юнаки і студенти зустріли їх сильним вогнем.

Мали вони дуже великі втрати, але за першою лавою йшла друга, третя і так без кінця... Сили ворога росли — вони мали постійне поповнення й зайняли лінію фронту шириною в 5 кілометрів. А наші?.... Горстка в 500 юнаків та студентів при 20 старшинах не мали жодного поповнення.

На допомогу юнакам прийшла на відкритій залізничній платформ одна гармата сотника Лощенка. Ця гармата влучним вогнем здержувала наступ ворожих банд, але — коли червоні почали робити оточення правого крила юнаків, вони, не маючи змоги повернути гармату для пострілу вбік, відійшли з лінії бою.

Поїзд з юнаками й студентами відійшов у напрямі станції Ніжин. Тут стояв Шевченківський полк, який замість того, щоб виступити на фронт, перейшов ганебно на бік ворога, та навіть хотів обеззброїти крутян, та це їм не вдалося.

На станції Бровари комендант Юнацької школи і бою під Кругами сотник Аверкій Гончаренко склав свій звіт Симонові Петлюрі, як комендантові Слобідського Коша, що тоді зі своїми гайдамаками готувався до наступу на Київ, на Арсенал.

Скінчився бій під Кругами — біля 250 юнаків і студентів та 10 старшин, а в тому числі й комендант студентів Омельченко, зложили свої молоді голови, принісши в жертву Батьківщині своє молоде розквітаюче життя, а з тих 32 студентів, що попали до бандитського полону, 28 душ, зазнавши неймовірних мук, розшматовані багнетами дикої московської орди, випили свій страдницький келих до дна, але не зрадили України.

Так трималися наші безстрашні герої аж до вечора. Треба було відходити. Про відхід дістали наказ перші студенти, потім друга сотня і зрештою 3-тя і 4-та сотні юнаків.

Вже коли сідали в поїзд, запримітили відсутність багатьох студентів, яких бачили живими. Вислана розвідка донесла, що вони, відступаючи затемна, пішли на вогні - на станцію Крути, що саме в той момент обсаджували червоні. Ці 32 студенти, а в тім числі і рідний брат коменданта фронту А. Гончаренка, Володимир Шульгин, Пипський та інші потрапили в полон й були замордовані червоними

Організаційний Комітет оголосив у пресі відозву до академічної молоді. У відозві зазначалося, що надії на українські полки завеликі, що треба братися до того студентству. Відозва ця була повна свідомості всього загрозливого стану суворої дійсності. Студенти почали вписуватись до Українського Студенського Січового Куреня. Спочатку цей курінь мав нести лише службу при охороні Центральної Ради, але... коли червоні банди загрозили безпосередньо столиці України — Києву, той курінь відправлено було на допомогу Юнацькій (старшинській) школі, що займала тоді фронт на станції Бахмач. Так необстріляні в боях, недосвідчені вояки приїхали того зимового, морозного ранку на Крутянську землю.....

І ніхто з тої молоді не затремтів, ніхто не кинув бою, відважно ставши на герць з неймовірно численнішим, неймовірно сильнішим, жорстоким московським ворогом. Багато з них зложили свої буйні молоді голови на крутянській землі, рясно її окропивши своєю дорогоцінною, щирою українською кров'ю. А у великій книзі історії України з'явилася нова золота, окроплена кров'ю сторінка, назва якої є — КРУТИ!

Що ж до самого бою під Крутами, з точки погляду воєнного, то нічого особливого немає. Бій, яких наша армія за час боротьби і до Крут, і після них, мала немало. Були бої навіть кривавіші, були й знущання над нашими переможеними вояками. Але бій під Крутами входить у нашу історію, Крутами входить у нашу історію, як зразок вірності, мучеництва і героїзму. Кажуть звичайно, що Крути - українські Фермопіли, подібні до грецьких, під якими поліг смертю героя спартанський цар Леонід зі своїми 300 воїнами, стримуючи в році 481-му до Різдва Христового навалу війська царя перського Ксеркса. Цей бій під Фермопілами впродовж 2500 років до Крут був для всіх народів світу зразком жертовності для батьківщини, не занесений, як перлина мистецької творчості генія військового, до історії військового мистецтва.

А.Роїк, учениця 8 класу Берестовецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Крути: реальна легенда?

Крутянський бій, як, мабуть, жодна інша подія буремних років Української революції, породив колосальну кількість міфів, легенд, домислів різного спрямування від нестримної глорифікації до повного заперечення історичної ваги бою. Природно, що ця подія «обросла» і відповідною кількістю літератури. З часом викристалізувалася й основа міфологеми: Крути — це «українські Фермопіли»: «Реалії бою почали забуватися. Натомість на перший план виступив міф про 300 студентів, які одні протистояли більшовицькій навалі й майже всі загинули». Воювати з легендами — справа невдячна, але історики в силу своєї фахової приналежності мусять це робити. Тим паче, що реальний бій, його передумови та наслідки виявляються, на наше глибоке переконання, набагато змістовнішими, повнокровнішими, а відтак цікавішими, яскравішими, ніж ті зовні привабливі, але сухі, неживі схеми, що заступають їх у свідомості багатьох людей.

У важкий час першої більшовицької навали на Україну М. Грушевський закликав: «Тверезо і твердо оцінимо ті реальні умови, в котрих ми опинились в результаті революції й війни за українську самостійність — не уносячись роздраженнєм, але не ведучись і старими поглядами, відносинами й зв'язками». Спробуймо й ми, скориставшись цією слушною порадою видатного історика, з'ясувати основні фактори, що зумовили бій під Кругами, проаналізувати його перебіг, визначити головні наслідки і місце в ході революції та виявити складники того унікального інтересу, який лавиноподібно наростав упродовж десятиліть по закінченню визвольних змагань.

Українська революція поставила перед національно свідомою інтелігенцією питання про створення власної держави, щоправда, на перших порах у формі національно-територіальної автономії. «...Зараз же, як упав старий режим, — наголошував М. Грушевський, — українці всіх партій і напрямків постановили об'єднатись у спільній, одностайній політичній організації на весь час, поки не буде осягнена спільна мета: широка національно-територіальна автономія України в федеративній демократичній Російській республіці, інакшими словами — поки українському народові разом з представниками інших народів України не буде забезпечене право рішати всі справи свого краю на місці, у Всенародних зборах чи Соймі України, тільки деякі справи віддаючи на рішення і під управу Думи і Правительства Російської республіки» . Сучасні історики визнають, що це був свого роду перехідний етап до повного суверенітету. Так, В. Верстюк писав: «Таким чином, можна сказати, що федералізм Грушевського не є повним запереченням незалежної української державності, швидше це реальний крок їй назустріч. Грушевський добре розумів, що на побудову незалежної держави, навіть за найсприятливіших зовнішніх обставин, в Україні тоді було занадто мало сил. Автономія дозволяла перебудувати суспільно-державне національне життя значно меншими зусиллями» . Окрім того, варто зважати і на ту особливість тодішньої ситуації, що її визначив М.Попович. «Чому на початку всі, від українських кадетів до радикального націоналіста Міхновського, — запитував філософ, — проголошували себе прихильниками федеративного устрою Росії? Оцінюючи компроміси національного руху з урядом імперії, слід мати на увазі неможливість «мазепинського» розв'язання за умов війни. Самостійність України означала насамперед або самостійне ведення бойових дій проти Центральних держав, або негайний вихід з війни, тобто практично перехід на бік австро-німецького блоку. І те, й друге гасло в перші місяці було неможливе, і маси б його не підтримали. Для Наддніпрянської України її суверенітет мусив якось уміститися в рамки демократичної Росії. Пошуки компромісу з Тимчасовим урядом були, таким чином, неминучі».

Зрештою, лідери Центральної Ради мусили зважати і на настрої мас, практично скрізь переважали сподівання на автономію у складі федеративної демократичної Росії. Тому таке величезне значення мала для українських керманичів проблема налагодження відносин з російським Тимчасовим урядом і залагодження численних конфліктних ситуацій, що час від часу виникали між Петроградом і Києвом. Захищаючи дух і букву Першого Універсалу від нападок численних недоброзичливців, М. Грушевський підкреслював, що він «не сіє ворожнечі, а кличе до порозуміння і згоди, до спільної праці всі народи України, — щоб повалити ту велику і високу стіну, яка стоїть на дорозі вільного походу української землі: всі ті пережитки і останки старого проклятого режиму, які ще стоять і досі, — темнота, несвідомість політична і національна, русифікація, нехтування української народності, її мови, культури, недовір'я і відчуження між народностями, стара пам'ять колишніх спорів і чвар, котру роздувають злі й необачні люди, замість кликати до згоди й співробітництва, в світлу і велику будуччину української землі, а не в темну й гірку її минувшину». У контексті нашої теми доречно зауважити, що ці й багато інших публічних заяв М. Грушевського — голови Української Центральної Ради і визнаного лідера національно-визвольного руху — не мають жодних ознак ворожості до Росії і тим паче її народу, не містять закликів до боротьби збройним шляхом. Вони відображали не тільки міркування самого автора, а "мали своє джерело у працях українських політичних мислителів минулого століття, у програмах українських політичних партій; одне слово, вони віддзеркалювали українську політичну традицію в її довершеному вигляді». І виглядала остання аж ніяк не агресивно супроти Росії.

Після жовтневого перевороту, коли до влади прийшли більшовики, з'явилася примарна надія на активну розбудову власного державного управління, тим паче, що Раднарком проголосив «Декларацію прав народів Росії». Проголошення Третього Універсалу одначе не дало відповіді на питання про статус України. «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів». Для здійснення цих намірів новопроголошеній республіці бракувало сил і досвіду. Проте відкрита демонстрація прагнення навіть урізаного суверенітету викликала гостре невдоволення у Петрограді і спричинила війну.

Бій під Кругами не можна розглядати поза контекстом більшовицької агресії проти УНР, котра розпочалася після відмови Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату прийняти вимоги ультиматуму Ради Народних Комісарів РСФРР. Причини, що спонукали уряд Радянської Росії до нападу на сусідню республіку, де при владі теж знаходилися соціалісти, добре сформулював

На думку історика Я.Грицака, більшовики прагнули запобігти союзу України і Дону, бо «союзники не тільки відрізали завойовану більшовиками Центральну Росію від кавказької нафти, українського і донського хліба, донецького вугілля, що було загрозою, якої дуже боялися більшовицькі лідери; це були ще й дві найбільш опірні щодо більшовизму країни, з живучими індивідуалістичними традиціями серед населення, з власними урядами й адміністрацією, численною армією тощо. Тому Україна й Дон стали першими жертвами більшовицької експансії на окраїни колишньої Російської імперії» . Власне, й керівники УНР розуміли недемократичність політики Раднаркому, її загрозу для УНР. У «Відповіді» на ультиматум Раднаркому Генеральний Секретаріат заявив, що «не вважає логічним і можливим» нав'язувати, як це робили більшовики, свою форму політичного управління іншим країнам і «тим більше не вважає правильним допомагати одній країні накидать другій її розуміння». Інша річ, що відбивати дуже ймовірний, а, швидше, неминучий напад треба було б не резолюціями і зверненнями, а зброєю.

Уже 9 грудня 1917 р. більшовицькі війська вступили до Харкова, в ніч на 10 грудня обеззброїли українізований бронедивізіон і перетворили місто на свій «форпост». Урядові кола УНР «вживали заходів для припинення агресії»: 15 грудня було створено Особливий комітет оборони України, до складу якого увійшли М.Порш, С. Петлюра та В. Єщенко, 18 грудня полковника Ю. Капкана призначили командувачем усіма українськими військами. 26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову про «створення армії УНР на засадах добровільності та оплати». Тоді ж, у грудні 1917 р. «для охорони кордону України від нападів з півночі невеликих большевицьких загонів» з Києва було направлено до Бахмача 1 та 2 сотні Української юнацької школи ім. Богдана Хмельницького під командуванням начальника школи сотника Дем'яна Носенка. «До них був приділений саморобний бронепоїзд сотника Лощенка з гарматою і двома кулеметами. З Бахмача Д. Носенко висилав розвідчі команди в напрямках на Ворожбу, Гомель і Хутір Михайлівський, які розбивали большевицькі загони та утримували лад на залізниці». Проте самі військові діячі молодої республіки прекрасно усвідомлювали, що цих сил зовсім не досить, щоб убезпечити «найбільш небезпечний» північний кордон по лінії Гомель — Курськ — Старобільськ. До того ж його прорізувало «кілька залізничних колій, що йдуть з центру Росії на Україну». Отже, заходи для відбиття агресії явно відставали від потреб часу.

Це ж стосується і військової політики УНР в цілому. Вона, як відомо, була далекою від тогочасних вимог. І справа не тільки у нерішучості й млявості керманичів, їхньому побоюванні мілітаризму, але й у великій стомленості солдатських мас, небажанні служити якісь химерній, з їхньої точки зору, звичайно, українській ідеї, коли більшовики пропонували землю задарма і обіцяли припинити війну та принагідно вирішити всі наболілі соціальні проблеми в інтересах трудящих. У цьому контексті викликає інтерес спостереження одного з відомих українських воєначальників В. Петрова, яке він зробив на станції Київ II у період збройної боротьби уже в самому Києві. Агітатори з робітників залізничних майстерень виступають перед гайдамаками, прагнучи перетягти їх на бік більшовиків. «Ведуться гарячі спори, але, при повній майже згоді гайдамаків з соціальними твердженнями робітників майстерень, — зауважує командир гордієнківців, існує глибоке розходження в національному питанню: ні один з агітаторів не володіє хоч так-сяк українською мовою, не визначає зовсім самого навіть існування українського народу, вважаючи ту боротьбу, якої гомін, тахтахтання скорострілів, вибухи гармат та тріск пострілів, долітає з міста, лише боротьбою «буржуазної Центральної Ради з революційним пролетаріатом». Такі мітинги виникали повсюдно і там, де не утворювалося відпорне ядро переконаних українців, зазвичай гору брали більшовики. Свою негативну роль зіграло й проголошення радянської УНР, здійснене у грудні 1917 р. у Харкові. Реальна влада цього нового уряду — Народного Секретаріату — дорівнювала нулю. Один з народних секретарів відверто писав про свої повноваження: «називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала. Апарату жодного, треба все утворити з нічого. Та й взагалі в кожного цілісінький комісаріат, або, як тоді називали секретаріат, був у кишені. Я приїхав, коли уряд було вже сконструйовано. Було ухвалено голови не обирати. Так і жили собі без голови» . Не стали секретом ці махінації більшовиків і для представників української сторони. Д. Дорошенко відзначив: "Таким способом почалося завоювання України з середини, ніби українськими ж силами і при наявності нового українського уряду...».

Зрештою, численні факти дали підставу для однозначно жорсткого висновку сучасних істориків: «Не викликає сумнівів, що ЦВК та Народний секретаріат були маріонетковими утвореннями червоного Петрограда. Завдяки ним Раднаркому вдалося формально дистанціюватися від подій в Україні, подаючи їх як внутрішній конфлікт між Радами робітничих і солдатських депутатів і Центральною Радою. Українсько-більшовицький конфлікт зі сфери ідейно-політичної стрімко зміщувався у сферу відкритих військових дій».

Історії першої війни Радянської Росії до сьогодні присвячена тільки одна монографія . Попри помилки, що трапляються в ній, дослідники визначили й головні позитивні риси праці: оброблений автором «величезний фактичний матеріал» «свідчить, що це була війна між РСФРР й УНР, а не дружня допомога російських робітників і селян своїм братам у боротьбі з буржуазно-націоналістичною контрреволюцією. І це вже є великою заслугою дослідника». Важливу роль для розуміння мотивації більшовиків і з'ясування ходу війни зіграв підготовлений Л. Гриневичами збірник документів про одну з провідних постатей червоного табору сумної пам'яті підполковника М.Муравйова та його найближче оточення.

4 січня 1918 р. (за старим стилем) Народний Секретаріат «оголосив» війну Центральній Раді. Того ж дня більшовицький загін при підтримці місцевих більшовиків захопив Суми. Цей успіх підбадьорив агресорів, 5 січня В. Антонов-Овсієнко підписав директиву про початок загального наступу, на черзі було захоплення Полтави. Оскільки В. Антонов-Овсієнко «безперечно цінував військовий авторитет підполковника», то 16 січня призначив Муравйова головкомом радянських військ, які повинні були здобути Київ. Це була дивна, «ешелонна» війна: військові сили концентрувалися уздовж залізничних колій, і відповідно й воєнні дії велися там же. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків — Полтава — Київ та Курськ — Бахмач — Київ. Спираючись на місцеві більшовицькі осередки, а ще більше граючи на небажанні солдат воювати, задурманюючи голови робітникам, червоні брали місто за містом, хоча головною їхньою метою був Київ. Як образно висловився Д.Дорошенко: «Залізний обруч все вужче й вужче стягувався коло Києва...».

Упродовж багатьох десятиліть в СРСР прямо таки насаджувалися уявлення про унікальні бойові якості радянських військ, мудрість і велич їхніх полководців, керованих комуністичною партією, високі моральні якості бійців і командирів, як наслідок — непереможний характер їхніх наступальних операцій. Свідчення із стану самих більшовиків змальовують значно реалістичнішу картину. Так, член Народного секретаріату, спеціально відряджений до радянських загонів Г. Лапчинський свідчив: «Усе військо посідало величезну кількість залізничних ешелонів і посувалося виключно у такий спосіб. Зброї, набоїв, обмундирування та харчів було цілком досить... Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами. Боєздатність цієї армії для мене була й дотепер зостається дуже сумнівною. Але вона успішно просувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований» .

Отже, не варто перебільшувати сили більшовизму. Л. Гарчева вважає, що коли «багато радянських і українських зарубіжних істориків твердить, що Центральна Рада не мала надійних збройних сил і крім загону юнаків під Крутами її нікому було захищати», то «очевидно, що вони не читали не лише газет України за грудень 1917 — лютий 1918 рр., а й «Записок» Антонова-Овсієнка, які свідчать про великий розмах збройної боротьби в усіх губерніях України». І далі дослідниця наводить такі дані: за три місяці війни «відбулося щонайменше 200 боїв і збройних сутичок між військами Ради і Раднаркому». Проте, поза всяким сумнівом, Центральна Рада відчувала серйозні труднощі із організацією відсічі ворогу.

Річ у тім, що у Києві нараховувалося до 20 тис. військ, але частина з них під впливом більшовицької пропаганди оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. У критичний момент опорою української влади стали загони вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С. Петлюри, Галицький курінь українських січових стрільців Є. Коновальця, полк ім. К. Гордієнка, під командуванням В. Петрова та декілька інших невеликих за численністю частин.

На заклик Центральної Ради стати на захист батьківщини відгукнулася патріотично налаштована молодь. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було оголошено запис добровольців до студентського куреня ім. Січових Стрільців. З властивим юності максималізмом ухвалили навіть оголосити бойкот тим, хто не зголошувався на цей крок. Студентів підтримали учні II Української імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Про перебіг їхніх зборів збереглися свідчення учасника Крутянського бою І. Лоського: «Головою обрано блаженної пам'яті Павла Кольченка, учня 8-ї класу, що встиг уже побувати на фронті під час світової війни і вважався тому найбільш досвідченим у військовому ділі. З'ясувавши в коротких словах справу, Кольченко запропонував прийняти постанову, ідентичну з тою, яку прийняли на своєму вічу студенти університету. Постанову одноголосно прийнято. Директор гімназії, якого запрошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх вихованців від такого, на його погляд, нерозважного кроку, мусив, зрештою, погодитись з постановою та оголосити з рамени дирекції офіціяльну перерву навчання в двох старших клясах гімназії на час перебування учнів у війську. Просив лише, аби не спокушати до вступу до куреня учнів молодших кляс. Правда, це помогло мало, бо кілька учнів шостої кляси таки до куреня вступило». Далі І. Лоський повідомляє, що всі учні старших класів, за винятком одного, пішли до українського війська. Цей непідробний, щирий і відверто патріотичний ентузіазм молоді дав підставу Є. Маланюку писати про важку печать « молодої крові, першої крові, пролитої в нашій українській війні», якою був скріплений підпис під IV Універсалом. До куреня записалося понад 200 юнаків. їх зібрали у казармах Костянтинівського військового училища на Печерську, де студенти і гімназисти пройшли початкову військову підготовку. 27 січня Перша сотня Студентського куреня під командою старшини Омельченка, на той час студента Українського народного університету, прибула в район станції Бахмач на допомогу невеликому українському гарнізону, що складався з юнаків (юнкерів) Першої київської юнацької школи ім. Б.Хмельницького. Проте Бахмач вже здали червоним. До Крут — залізничної станції поблизу Ніжина, відступили захисники Бахмача, які вже мали досвід боїв, бо знаходилися на лінії фронту фактично з грудня 1917 р. Сюди ж прибуло й поповнення. Боєм командував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко, який з січня 1918 р. одержав призначення командира куреня вищеназваної школи . Йому судилося довге життя (помер у 1980 р. на еміграції - в США). Все своє життя він боровся за відродження української державності: свого часу записався до дивізії СС "Галичина", що, ймовірно, при надзвичайній громадській активності цієї людини перешкоджало його популярності. Він же створив і найбільш достовірні спогади про Крутянський бій, які лягли в основу висновків спеціальної комісії при Українській Вільній Академії наук у СІЛА, що діяла на початку 70-х рр. XX ст. Як спростування найпоширеніших «неправдивостей» у стислому вигляді вони були викладені у статті Б.Мартоса.

Що являло собою місце бою? Хтось із криптонімом Г.Л. писав у 1937 р., звичайно, у діаспорному виданні: «У колишній Російській імперії, в сто тридцяти п'яти кілометрах на схід од губерніяльного міста Київа, на теренах Ніжинського повіту, містилася невеличка залізнична стація Московсько-Києво-Воронізької залізниці, - Крути. Мало чим ріжнилася вона від багатьох подібних невеличких залізничних будинків на Україні - дерев'яних, вифарбованих на темно-червоний кольор, з деревляним пероном, із зеленими діжечками на ньому, позначеними білими літерами М. К. В.Ж. Д., з високою білою баштою залізничного водотягу з правого боку, з стрункими, здалека видними тополями навколо...

Може, лише трохи виділялася ця стація тим, що була вона так звана пересадочна, бо з року 1894-го прокладено було від неї вузьку залізничну колію до губерніяльного міста Чернігова» .

Отже, співвідношення сил напередодні бою, який розпочався вранці 16 (29 - за новим стилем) січня 1918 р. було таким: чотири сотні Першої київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького (близько 400 юнкерів) та Перша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (116 — 130 вояків), 20 старшин. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд — гармату на залізничній платформі — вів вогонь Семен Лощенко —командир сотні 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б. Хмельницького 33. Українцям протистояли 4-6 тисяч вояків загону революційних військ більшовицької Росії, що складався з червоногвардійців, солдат-росіян та балтійських матросів. Вони були добре озброєні, мали у своєму розпорядженні артилерію і бронепоїзд. Бій розпочався вранці (о 9-ій годині — уточнює Б. Мартос) і продовжувався до вечора: став стихати десь о 7-ій годині, коли стемніло. Нападали більшовицькі війська, які рвалися до Києва, українці відбили декілька атак. Обидві сторони зазнали значних втрат. Під натиском переважаючих сил ворога українські загони, забравши вбитих і поранених, відступили до ешелону, котрий чекав у кількох кілометрах від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони відправилися до Києва, і на станції Бобрик з'єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням С. Петлюри. А. Гончаренко відзначив у своїх спогадах, що на станції Бровари передав «релятивний звіт» про бій С. Петлюрі в присутності начальника штабу О. Удовиченка . Цей документ не пощастило виявити.

Особливої трагічності бою під Кругами надала одна обставина: чота (взвод) студентської сотні, відступаючи у сутінках, заблукала і потрапила у полон. 27 студентів і гімназистів були розстріляні. Під час слідства над М.Муравйовим у квітні - травні 1918 р з'ясувалося чимало фактів, які засвідчували його надзвичайну жорстокість. Певною мірою вона лякала навіть «своїх». Так, С.Мойсєєв показав: «На ст. Круты были захвачены в плен около 20 гайдамаков, среди которых было много гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и стали расстреливать самим беспардонным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого места, но его нагнали, привели к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Егоров. Все-таки считаю, что это было последствием приказов Муравйова, который говорил очень часто, что надо расправляться беспощадно».

Загальні втрати українського війська склали до 250 вояків і 10 старшин, але треба відзначені, що до переліку увійшли не тільки убиті, а й поранені, полонені і зниклі безвісти. З них Студентська Сотня втратила понад 70 чоловік: 27 розстріляних, 10-12 убитих у бою, 35-40 поранених

Так можна у загальних рисах описати хід бою сухою мовою фактів. На жаль, і сьогодні вони мало відомі широкому загалу.

Постає закономірне питання: чи були доцільними ці втрати, чи мав бій позитивні наслідки, як він позначився на ході й наслідках війни?

Видатний український поет, колишній старшина армії УНР Є. Маланюк стримано, але виважено й об'єктивно писав про воєнно-політичні результати бою: "Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він і виконував як тактичну задачу, — перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач — Ніжин. Затримання ж столиці в руках національного уряду мало величезне політичне значення з огляду на перетрактації з посередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможностей виконував так довго, як міг, цебто аж поки страти не досягли 50% складу, в Києві не зачався внутрішній путч, а в безпосереднім тилу не опинився збольшевичений полк, що з іронії долі носив несподіване ім'я Шевченка. Все ж завдання було виконане, цебто полковника Муравйова з його військом було зупинено, а їх рухи на Київ були опізнені». Таким чином, затримка ворога на підступах до столиці УНР дали змогу укласти Берестейський мир, який суттєво вплинув на розстановку сил. Багато крутянців взяло участь у запеклих боях, які розгорілися на вулицях Києва і носили досить затятий характер. Радянські ж війська з лівого берега Дніпра методично обстрілювали місто з гармат. Професійному військовому В. Петрову обстріл нагадав «стрілянину на дуже неспокійних відтинках австро-російського фронту в 1915 - 1916 рр.». Цей же мемуарист розповів, як це було здійснено практично: «Муравйов вигадав тоді штуку: большевики взяли з Дарницьких складів гармати розвезли їх потягом та поставили вздовж залізниці, - писав очевидець, — що йде від Дарниці до тимчасового мосту, на пристані, тобто лівим берегом вздовж цілого Києва, забезпечили їх значною кількістю, теж підвезеної залізницею амуніції та поставивши по два-три люде до гармати, казали побивати та стріляти». Відомо також і про люті розправи муравйовців над киянами. Перше перебування більшовиків в українській столиці продовжувалося три тижні: за цей час вони розстріляли від 2 до 5 тис. жителів. Для багатьох учасників революційних подій Михайло Муравйов став утіленням найгірших рис російського більшовизму, зокрема, його виразного антиукраїнського спрямування. Жорстока розправа з полоненими студентами не була випадковістю — швидше так проявлялися закономірні риси червоного терору. Отже, для вцілілих крутянців перепочинку не було: вони продовжували свою війну проти більшовизму, яка затягнулася, як відомо, на декілька років і завершилася поразкою українських визвольних змагань. На нашу думку, ця обставина пояснює, чому так мало інформації дійшло до нас про учасників бою, особливо юнаків (юнкерів) та старшин.

Після того, як Київ звільнили від більшовиків і до влади повернулася Центральна Рада, вирішено було віддати данину пам'яті загиблим і перепоховати їхній прах у Києві. 9 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради її голова — професор М. Грушевський запропонував «вшанувати пам'ять забитих стрільців студентського куреня, що склали свої голови в бою з більшовиками, а для цього перевезти їх тіла до Києва, поховати на Аскольдовій горі і прийняти похорон на кошт держави. Пропозиція приймається. Зібрання вшанувало пам'ять цих борців вставанням». 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних у Кругах студентів було урочисто поховано на Аскольдовій могилі. Українська преса широко висвітлювала похорони. Тоді ж газета «Народна справа» опублікувала і розповідь безпосереднього учасника бою — Івана Шарого.

Вже у 1918 р. було багато зроблено для увіковічнення пам'яті героїв. Навесні - влітку того року в Києві розпочали збір коштів на пам'ятник «жертвам Бахмача, Крут і Києва». У червні в одному з київських кінотеатрів стали демонструвати серію кінострічок, серед яких був і фільм «Похорон юнаків, замордованих під Кругами». 17 липня того ж таки року директор Другої української гімназії звернувся до Міністерства освіти України «з проханням заснувати при Гімназії стипендії імені учнів Гімназії, забитих в боях з большевиками під Крутами: 8 кл. - Ганкевича Миколи, Дубницького Юрія і Кольченка Павла; 7 кл. - Піпського Григорія, Сорокевича Івана; 6 кл. - Гнаткевича Василя, Соколовського Андрія і Терновського Євгена.

Ці учні своєю геройською смертю виявили найбільшу любов до України. їх фотографічні портрети, які будуть висіти в залі гімназії, будуть нагадувати про їх патріотичні вчинки. Заснування стипендій їх імені ще більше піднесло би вгору їх імена». Утвердження радянської влади поклало край подібним акціям. Крути були викреслені з пам'яті суспільства. У 1936 р. було зруйновано Аскольдову могилу. «Величне і стародавнє кладовище на схилах Дніпра з церквою і легендарною могилою засновників Києва Аскольда і Діра було зрівняно з землею» .

У міжвоєнну добу вшанування пам'яті відбувалося у Західній Україні, а після Другої світової війни українською діаспорою. Саме тоді з'явилося чимало вигадок щодо перебігу бою, кількості учасників, масштабів втрат. Певною мірою відновленню істини послужили самі уціліли учасники бою та військовики УНР. Не схильні до надмірної драматизації ситуації, вони прагнули відтворити реальний хід подій.

У незалежній Україні співіснують немовби дві версії Крутянського бою: вузлові моменти однієї ми виклали у даному нарисі. Інша схема вбирає в себе все розмаїття складових легендарного походження.

Результати першої радянської війни проти УНР не виявили однозначну і беззаперечну перемогу більшовиків, бо «війська Раднаркому не виконали головного завдання — не ліквідували Раду, остання змогла у лютому мобілізувати українські полки і загони вільного козацтва чисельністю понад 100 тис. чоловік».

Стисло історичне значення бою під Крутами можна охарактеризувати словами відомого історика В. Верстюка. На запитання журналістки: «Бій під Крутами, на вашу думку, - це подвиг чи трагедія?», він відповів: «Думаю, що це оптимістична трагедія. Сьогодні ми подаємо цей бій як унікальне явище. Тоді ж таких локальних боїв було багато. Просто бій під Крутами став найбільш відомим, бо серед його учасників було багато знаних осіб, зокрема, брат міністра закордонних справ уряду УНР Олександра Шульгіна. Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 року, відбулося перепоховання, і весь пафос боротьби припав на Крути. Нині День пам'яті героїв Крут — це данина пам'яті всім полеглим» .

Бій під Кругами, як і увесь хід цієї поки що малознаної, якщо не зовсім «невідомої» широкому загалу війни таїть у собі ключі до багатьох таємниць подальшої історії вже радянської України і СРСР у цілому. Масові розстріли полонених, непричетних до боротьби, просто випадкових осіб, які широко практикували червоні, не варто розглядати як тільки як вияв лихих намірів і неврівноважених характерів Муравйових, Ремньових, Єгорових, тим паче, як побічний продукт класової боротьби у її найкривавішій формі. «Адже саме в цьому й полягала справжня аморальна суть дій більшовиків. У цивілізованому суспільстві в усі часи розстріл полонених вважався військовим злочином. У XX ст. з'явилися відповідні норми права — Женевська конвенція 1907 р. гарантувала життя військовополоненим. Це добре знали командири і вояки революційної армії, адже більшість із них воювала на фронтах Першої світової війни. Під Кругами був один із перших випадків (може, навіть найперший?), де більшовики явили приклад брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя. Це були перші паростки явищ, які згодом трансформувалися у політику червоного терору, Голодомору, репресій 1930-х рр.». Це надто важливий урок Круг, щоб його ігнорувати. Метафора із знаменитого вірша П.Тичини - «По кривавій по дорозі / Нам іти у світ» - набуває ознак зримої конкретики, а Крутянський бій стає не тільки знаковою подією Української революції 1917 - 1921 рр., він значно щільніше вкладається у схему історії України XX ст., ніж це уявляли раніше.

В.Грицай, учень 11 класу Оленівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Полеглі під Крутами:

тернистий шлях у безсмертя

Бій під Крутами 16(29) січня 1918 року був приречений стати легендою, «українськими Фермопілами». Подвиг юнаків, що віддали свої життя за новонароджену Україну, в короткий період відновлення УНР опоетизували сучасники, а потім священну пам'ять про них у душах нащадків намагалися стерти переможці під криваво-червоними знаменами - «Горе переможеним!»...

Феномен Крут полягає в тому, що міф про бій народився відразу після бою, а ретельного наукового вивчення події в радянській історіографії, вважай, не було взагалі.

19 березня 1918 року пройшло урочисте перепоховання 18 померлих під Крутами бійців Студентського куреня, яких вдалося знайти на полі бою та ідентифікувати. Ця подія активно висвітлювалась київською пресою. Церемонія розпочалася о 2 годині дня на вокзалі, де зустріти тіла померлих зібралися студенти, родичі померлих, політики, військові, духовенство, представники просвітницьких організацій. Київським єпископом Никодимом була відслужена заупокійна. Після цього від вокзалу до Володимирського собору рушила похоронна процесія з 18 гробами померлих вояків. Біля Володимирського собору до процесії приєднались члени Центральної Ради на чолі із Грушевським. Після чого Грушевським була проголошена відома промова, яку він почав латинським висловом "Dulce et decorum est pro patria mori!" — "Солодко і гарно вмерти за Вітчизну". Також Михайло Грушевський протиставив померлих під Крутами студентів людям, які оголосили нейтралітет у громадянській війні: "Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи."

Під час провезення тіл біля будинку Центральної Ради відбулось зняття із цього будинку російської символіки. Про це заявив Грушевський, перетворивши подію на своєрідний ритуал:"От у цій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здерти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров'ю. І кров пролили ці молоді герої, котрих ми нині проводжаємо!"

Закінчилась процесія на Аскольдовій могилі, де й були поховані загиблі. Окрім Михайла Грушевського під час похоронної процесії виступали член ЦР О. Степаненко, старшина січових стрільців, київська інтелігенція.

Серед інших виступав професор другої української гімназії, учні якого вступили до Студентського куреня, і частина з них загинула (ім'я професора у джерелах не згадується). Саме він вперше порівняв загиблих під Крутами із учасниками битви під Фермопілами 480 року до н. є. Це порівняння запам'яталося учасниками церемонії. Про нього пізніше згадували у спогадах.

У кінці березня починають збиратися кошти на надгробний пам'ятник загиблим під Крутами. Ініціатором збору коштів був лікар Сергій Коломійцев. При тому у його замітці в газеті "Нова Рада" звучали відверто звинувачувальні заклики на адресу чинної української влади ("Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього").

У 1918 році Павло Тичина пише свій знаменитий вірш "Пам'яті тридцяти", присвячений похорону студентів, загиблих під Крутами. Пізніше вірш часто супроводжуватиме численні роботи, присвячені битві під Крутами.

Культ "Героїв Крут" продовжує підтримуватись після становлення Української Держави Павла Скоропадського. 12 травня 1918 року на Аскольдовій могилі відслужується панахида "по козаках студентського куреня, убитих на Крутах". А у травні вже виникає ідея спорудження пам'ятника "Героям Крут".

У наступні роки пам'ять про битву під Крутами підтримувалась українськими емігрантськими освітніми товариствами. Так, у Загребі у 1919 році українське товариство "Просвіта" видало брошуру "Свято соборності і Крут", присвячену виходу 4-го універсалу. Згодом українськими організаціями у Польщі, Чехословаччині, Югославії почались окремо відзначатись і річниці битви під Крутами.

1931 року до 13-ї річниці бою II конференція Львівського студентства ухвалила рішення вважати роковини бою українським всестудентським святом, і оголосила проведення одноденного голодування, кошти від якого будуть зібрані на допомогу політв'язням. Таке голодування проводилось у подальшому щороку до 1939 року.

У 1937 році львівський молодіжний журнал "Дорога" оголосив конкурс на найкращий гімн (слова та мелодія) "в честь Крутянських героїв". Зазначалося, що обраний гімн буде призначений для масового поширення, переважно для сільських хорів.

Культ "Героїв Крут" також поширюється серед вояків УПА під час Другої світової війни. Ідеологи УПА зверталися до битви під Крутами у своїй виховній і освітній роботі. У підрозділі "Історія" книги "Програми виховних гутірок, докладів і лекцій в УПА" був вміщений окремий пункт "Крути. Героїзм української мол оді ".У повстанських групах була встановлена традиція відзначення річниць битви під Крутами. У 1944 році одне із з'єднань групи УПА "Тютюнник" мало назву "Крути".

Цікаво, що під час німецької окупації України українська преса зверталась до крутянських подій. Так у харківській газеті "Нова Україна" у статті до річниці битви під Крутами у 1943 році зазначалось, що битва під Крутами - це "легендарна дата в історії боротьби українського народу проти більшовицької загрози".

У радянській історичній літературі битва під Крутами поставала як рядовий епізод громадянської війни, хоча при тому битва описувалась як складна та запекла.

Перше звернення до битви під Крутами на офіційному політичному рівні у незалежній Україні відбулось за часів президентства Леоніда Кучми. 24 січня 2003 року на 85-ту річницю бою було видано розпорядження "Про вшанування пам'яті Героїв Крут". Розпорядження передбачало організацію виставок, проведення тематичних вечорів та конференцій, забезпечення широкого висвітлення цих заходів у засобах масової інформації.

Проте комплексний та повноцінний культ "Героїв Крут" у незалежній Україні був вироблений лише за часів президентства Віктора Ющенка. Можна сказати, що саме ця людина найбільше вплинула на ствердження культу "Героїв Крут" у сучасному українському суспільстві та певною мірою була творцем цього культу. Період президентства Віктора Ющенка (2005 - 2010 рр.) став для України часом формування нової політики пам'яті та культурної політики загалом. У цей час українська влада у своїй політиці пам'яті найбільш активно зверталась до багатьох історичних сюжетів.

Так, підіймалось питання ревізії місця ОУН та УПА у сучасній українській колективній пам'яті. Був вироблений потужний та впливовий комплекс церемоній вшанування пам'яті жертв Голодомору. Ще одним історичним сюжетом нової історичної політики української влади була битва під Крутами 29 січня 1918 року.

У 2005 році за ініціативи президента розроблюється проект меморіально-музейного комплексу "Пам'яті Героїв Круг", розташованого на місці битви біля села Пам'ятного Чернігівської області.

29 січня 2006 року на 88-му роковину бою під Крутами на місці битви була проведена перша масова церемонія вшанування пам'яті. Був проведений мітинг-реквієм, на якому були присутні представники української влади. Того ж року Віктор Ющенко звернувся до київського міського голови Олександра Омельченка і депутатів Київради з ініціативою увіковічнити пам'ять героїв Крут у назвах проспектів, площ, вулиць, парків, скверів, станцій Київського метрополітену.

25 серпня 2006 року проект меморіально-музейного комплексу починає втілюватись. Тоді відкривається меморіал "Пам'яті Героїв Крут" на залізничній станції Крути — 10-метрова червона колона, що символізувала колону Київського університету на 7-метровому насипі. Цей пам'ятник демонструє популярну складову міфу битви під Крутами, яка акцентує увагу на участі Студентського куреня у битві та на ролі студентів у ній.

На відкритті пам'ятнику виступив Президент України Віктор Ющенко, який заявив: "Бій під Крутами є сильним історичним уроком, з якого можна зробити не один висновок, як перемагати, як затверджувати українську державність".

У 2008 році меморіал був доповнений сімома вагонами і відкритою залізничною платформою військового ешелону, стилізованою під платформи початку XX ст. Вагони своїм виглядом мали бути подібними на ті, на яких їхали на фронт учасники битви. 14 жовтня 2008 року на день Покрови у цих вагонах відкрився музей "Героїв Крут". У експозиції музею представлені близько 500 предметів й архівних матеріалів. Частина експозиції - історичні документи та фотографії: текст 3-го універсалу, уривки із газет того часу, фотографії політичних діячів і учасників битви, тощо. Інша частина експозиції орієнтована на те, щоб передати побут учасників бою. Зокрема, в неї входять зброя, одяг, особисті речі учасників бою під Крутами.

2008 року на державному рівні відзначається 90-та річниця битви під Крутами. Відзначенню передувало видання указу Президента "Про відзначення 90-ї річниці подвигу героїв Крут". Указом передбачалося проведення заходів із вшанування пам'яті Героїв Крут (покладення квітів до їх могил та інших пам'ятних місць), видання наукових праць, збірників документів та матеріалів, пов'язаних із подіями біля станції Крути, створення художнього фільму, присвяченого Героям Крут, спорудження на Аскольдовій могилі пам'ятника Героям Крут, вихід тематичних теле- та радіо- передач.

Ю.Марченко, учень 11 класу Комарівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Різні погляди на історію Крут

Бій під Крутами відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва. Тривалий час подробиці Крутянського бою залишалися невідомими і скоріше нагадували міф: проти багатотисячного більшовицького війська український уряд безжально кинув необстріляну молодь - студентів та гімназистів. Вони хоробро билися, але всі загинули у нерівному бою. І лише через багато десятиліть після виявлення окремих документів і публікацію численних спогадів з'явилася можливість відтворити обставини бою.

29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, що між Бахмачем та Ніжином, зійшлися в бою загін революційних військ більшовицької Росії, який наступав на Київ й захисники УНР. З українського боку боєм керував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко. Участь у ньому брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (разом понад 500 вояків і 20 старшин). На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд-звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі, гвинтівки. Як відзначається у спогадах Аверкія Гончаренка, він мав наказ від командуючого українськими військами Юрія Капкана перешкодити наступові ворожих військ на Київ. У цей час велися переговори із союзними державами в Бресті, а відтак важливим було перебування уряду УНР у столиці України.

Формування Студентського куреня ім. Січових Стрільців відбувалося на початку січня 1918-го паралельно зі створенням Гайдамацького коша Слобідської України. До нього добровільно записувалися студенти Київського університету Святого Володимира, Українського народного університету, гімназисти старших класів 2-ї української гімназії Кирила і Мефодія. Військовий вишкіл вони проходили у Костянтинівському військовому училищі, що на Печерську.

Більшовицьким наступом на Київ командував головком радянських військ, підполковник Михайло Муравйов. Його промови й виступи перед червоноармійцями розкривають ставлення більшовиків до українського населення. Так, на ст. Бахмач, якраз напередодні взяття Києва, Муравйов, за свідченнями очевидців, звернувся до своїх військ із такими словами: «Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, проте не багато вам працювати. Наше завдання - взяти Київ і тоді ви зможете повернутися додому. Багато вам довелося страждати, але вони кров'ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх всіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами — той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені...».

Безпосередньо загін російських більшовиків під Крутами (вояки 1-ї революційної армії Єгорова та 2-ї армії Берзіна) нараховував 4-6 тисяч вояків. Це були червоногвардійці, солдати-росіяни і балтійські матроси. їх наступ підтримувався артилерією та бронепоїздом. Однак, незважаючи на десятикратну перевагу більшовицьких військ, бій під Крутами тривав понад 5 годин й обидві сторони зазнали значних втрат.

Надвечір оборонці почали відступ у напрямку Києва, аби не потрапити в оточення. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону, який чекав за кілька кілометрів від Крут. Під час самого бою там розміщувався військовий штаб і лазарет. Через суттєві втрати і розібрану залізницю росіяни цього дня не змогли продовжити наступу на Київ. Українці втратили вбитими, пораненими, полоненими 250-300 вояків і 10 старшин. При відступі одна чота (взвод) Студентської сотні потрапила в полон. Відступаючи у сутінках, хлопці втратили орієнтир і вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики спочатку познущалися із 27 полонених, а потім їх повбивали. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих. Цікаво, що серед тих, хто поклав голову в бою під Крутами, був також 23-річний студент фізико-математичного факультету Київського університету Володимир Шульгин — брат Олександра Шульгина, генерального секретаря закордонних справ в уряді Володимира Винниченка.

Розстріл студентів під Крутами був одним із перших випадків розправи над полоненими у роки громадянської війни. Він показав, що ця війна ведеться за іншими правилами, адже на фронтах Першої світової війни воюючі сторони дотримувались міжнародних Женевських конвенцій щодо полонених, за якими останнім гарантувалося життя.

Тіла загиблих студентів і гімназистів з-під Крут були перевезені до Києва, де 19 березня 1918 року урочисто поховані на Аскольдовій могилі. Участь у траурному мітингу на Аскольдовій могилі взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції. У своїх виступах вони возвеличували дії загиблих українських бійців, ідеалізували їх, натоміть російських більшовиків зображали у найтемніших тонах. Студент-історик Києво-Могилянської академії Андрій Любарець каже, що створення жертовного образу героїв Крут відбувалося упродовж 10 років Незалежності України, до обрання Президентом Віктора Януковича. У своєму дослідженні «Бій під Кругами у сучасній українській історичній пам'яті» Андрій Любарець зауважує: після припинення культивації битви на державному рівні популярності сьогодні все більше набуває версія правих політичних партій, за якою згадка бою під Крутами є виключно згадкою про величну героїчну перемогу. До того ж за 95 років, каже молодий історик, ця подія обросла численними стереотипами.

«Якщо взяти стереотипи в фактологічному плані, то це, по-перше, кількість учасників битви. Насправді їх було приблизно 500-600. Натомість зараз говорять, що їх було виключно 300. Інший стереотип — це те, що у битві брали участь виключно школярі і студенти, в той час як їх було лише 150 з 600. Ще один стереотип, який часом зустрічається - це про неготовність керівництва до бою, що було кинуто беззбройних студентів, і цей стереотип взявся безпосередньо з публіцистики 1918 року, яка критикувала Центральну Раду», — акцентує увагу Любарець.

Бій під Крутами програли, але це трагічна перемога, і її дух залишиться незнищенним, вважає історик, директор музею УНР Олександр Кучерук, — ані применшити, ані затерти згадку про бій неможливо. Він був, є і буде, каже історик.

Олександр Кучерук говорить:

«Воно є. Те, що мені гріє і тішить, що як би ми не стрибали, як би не висловлювались, вони існують, і пам'ять про них зберігається. Ця подія стала образом і символом, і тому, що б не робили, воно вже нікуди не дінеться», — вважає історик.

Свій погляд на події має Олена Дмитрівна Бойко, провідний науковий співробітник інституту історії України (відділ історії української революції)

Безумовно, це був подвиг, який засвідчив, що є люди, для яких Україна — найдорожче. Ці молоді люди — обличчя молодої України. Дуже прикро, що і нині ніхто не хоче чути правди. Так народжуються міфи, що характерно для нашої історії, для поляризації надій. За часів української революції ці міфи слугували певним політичним силам, які звинувачували Центральну Раду та її керівництво у загибелі молоді. Чому ці міфи такі живучі? Напевно, це спадок радянської історії. Правда про ці події є в сучасних історичних довідниках і енциклопедіях, історичній літературі. Як було насправді? Молоді люди відгукнулися на заклик захистити свою батьківщину. Головне — це символ жертовності, віра у світлі ідеали України. Найкращим пам'ятником став відомий вірш Тичини, який і досі сучасно звучить.

Нових фактів за цей час не виявлено. Інша справа, що за радянських часів ці факти не були відомі широкому загалу. Це і спогади сучасників, і спеціальна література. З останніх робіт можу назвати книжку Тимченка «перша українська більшовицька війна». Автор виклав ці події досить вдало, спираючись тільки на реальні факти. Також є цікава збірка «Крутянська подія». Вона вийшла 1972 року в Канаді. Там багато цікавого: інтерпретації в ході Першої українсько-російської війни, місце і роль цього бою. Бій під Крутами відіграв неабияку стратегічну роль, адже відбувався в день, коли в Києві почалося січневе більшовицьке повстання. Саме тому неможливо було направити до Крут підкріплення. Однак цей бій затримав на добу просування більшовицьких військ на Київ. Це дало змогу виїхати і урядовцям Центральної Ради, і частині мирних жителів. Симон Петлюра знав про ситуацію під Крутрами, але на той час резервів не було. У книжці Тимченка, де він простежує кожен день подій у Києві, видно, як цей бій вплинув на становище українських військ. А воно, на жаль, було безнадійним. Тому цей подвиг був відчайдушним кроком.

Нині українцям не вистачає саме патріотизму — і попередньому поколінню, і молоді, - ще й тому,що бракує знання правдивої історії. Саме українська історія є тією національною історією, яка може об'єднати українців.

Ю.Бабич, учениця 10 класу Красносільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Життя після Крут.

Як склалася доля учасників січневого бою

29 січня 1918 року на підступах до Києва, під станцією Крути, зустрілися українські підрозділи Центральної Ради та більшовицькі війська, які йшли з Росії. Проти 420 українських юнкерів, студентів та гімназистів виступало понад 4 тис. радянських вояків.

Бій був тривалим і завзятим. Користуючись присмерком, українські війська почали відступати зі станції Крути до своїх ешелонів. Більшості це вдалося. Але не всім.

27 студентів та гімназистів, які охороняли станцію, опинилися в полоні. Трохи згодом до радянських рук потрапили ще двоє українських прапорщиків, які прикривали відхід своїх частин.

Відтак ці 29 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві. А що сталося з рештою учасників бою під Крутами?

Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон'юнктуру більшість авторів стверджують, що начебто всі, хто побував у бою під Крутами, загинули. Але це неправда!

Залишилися численні спогади учасників крутянських подій, у яких докладно описано, як вони відступали до своїх ешелонів, відстрілюючись на кожному кроці, як виносили вбитих, поранених і навіть кулемети.

Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків, тіла яких забрали до Києва.

Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців (2-га сотня під Крутами не була), яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб.

Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім у відступі українських військ на Полісся.

У лютому 1918 року один із цих гімназистів впав на полі бою під Бердичевом. Решта вже у березні повернулися до Києва, де ще за кілька місяців успішно закінчили гімназію.

Більшість юнаків залишилися на батьківщині й згодом оселилися у радянському Києві. Лише кілька з них вирішили не миритися з радянським пануванням і розділили долю Армії УНР.

Зокрема, колишній учень 6-го класу Кирило-Мефодіївської гімназії Леонід Буткевич став старшиною Армії УНР, брав участь у багатьох боях із більшовиками.

У 1921–1923 роках Буткевич перебував у таборах інтернованих у Польщі, а потім, закінчивши інститут, ще багато років жив і працював у Франції.

Призабута доля й організатора Студентського куреня, вихователя Володимирського Київського кадетського корпусу полковника Василя Сварики.

Саме він був командиром куреня. Сотник Петро Омельченко, якого розстріляли більшовики під Крутами, очолював лише 1-шу сотню куреня.

Саме Сварика привів її рештки до Києва, з’явився у розпорядження командира куреня Січових стрільців і потім зі своїми студентами та гімназистами брав участь у вуличних боях із червоногвардійцями на Подолі.

Оскільки Василеві було близько 60 років, він був змушений залишитися в Києві. Та восени 1919-го, коли білогвардійці зайняли Київ, вони мобілізували старого полковника.

Згодом Сварика опинився у Криму, де в грудні 1920 року був страчений радянськими каральними органами.

Досить цікаво склалася доля юнаків (юнкерів) 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького.

Майже всі вони залишилися на службі в Армії Української Народної Республіки. Тільки старший курс школи було підвищено до звань хорунжих уже навесні 1918 року, а юнаки молодшого курсу були змушені чекати аж до 1921-го.

Всі вони, звісно, формально вже були старшинами українських військ, але фактичного затвердження свого службового становища не мали.

Зі старшого курсу 1-ї Української військової школи варто згадати сотника Армії УНР Якова Рябоконя-Рогозу-Розанова, який походив із міста Цибулів, що на Київщині.

Відважний старшина 1919 року служив у 1-му Українському полку морської піхоти, а 1921-го взяв участь у Другому зимовому поході на чолі з Юрієм Тютюнником.

Після розгрому рейду Тютюнника Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів уникнув полону й після того ще два роки брав участь у партизанській боротьбі з радянською владою. Помер у Польщі 1937 року.

Інший представник старшого курсу поручик Іван Грушецький у часи Визвольних змагань працював стройовим командиром у Спільній юнацькій школі, що готувала старшин для Армії УНР. Потім висвятився у священика. Був панотцем православної церкви на Волині.

У вересні 1939 року, в перші дні окупації Волині радянськими військами, його схопили й кинули до в’язниці. Помер Іван Грушецький у камері в серпні 1940-го...

За зверненням Петлюри було видано наказ військам УНР від 10 серпня 1921 року, яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, котрі на той час служили в армії УНР, підносилися до старшинських звань.

Про декого з них варто розповісти докладніше.

Михайло Михайлик родом із села Глодоси, нині Кіровоградська область, був учасником Першого і Другого зимових походів, отримав поранення. Був одним із перших, хто написав докладні спогади про бій під Крутами та свій бойовий шлях під час Визвольної війни.

На жаль, здоров’я юнака було підірване військовими випробуваннями, і 1922 року він передчасно помер у Сарнах.

Так, уродженця села Монастирище Ніжинського повіту Митрофана Швидуна в бою під Крутами було поранено у праву ногу вище коліна. З поля бою його винесли товариші.

Пізніше він брав активну участь у боях із більшовиками, воював на панцирних потягах "Стрілець" та "Вільна Україна". Незабаром дістав ще одне поранення – у ліве плече, внаслідок чого оніміла рука.

Став військовим інвалідом, але не полишав служби в Армії УНР. У міжвоєнний час Швидун мешкав у Луцьку, де був одним із керівників місцевої української громади.

Слід згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів "Залізного хреста за Зимовий похід і бої".

Це, зокрема, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші. Михайло Бензик, Василь Коваленко та Петро Франчук служили старшинами у легендарному Кінному полку Чорних запорожців.

Микола Кривопуск і Гнат Мартинюк у 1920–1921 роках перебували в особистій охороні Головного отамана Симона Петлюри. Перший із них згодом став інженером і помер у 1970-му в США, другий став священиком і загинув за невідомих обставин на Волині в 1943-му.

Багато хто з учасників бою під Крутами у 1920-ті роки здобув цивільний фах.

Так, Микола Кірічок закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подебрадах (Чехія), згодом працював інженером у Варшаві. Василь Коваленко також закінчив Українську господарську академію і став інженером-хіміком.

Один із крутян Сергій Захвалинський, уродженець міста Носівка на Чернігівщині, здобув фах інженера, але потім за контрактом служив офіцером у польській армії.

Ще в 1920-му, коли був старшиною Кінного полку імені Максима Залізняка, він уславився тим, що на чолі кінного роз’їзду з шаблею наголо взяв у полон цілу роту червоних солдатів.

Слід також згадати, що під час Другої світової війни колишні учасники бою під Крутами долучилися до різних українських військових формацій.

Зокрема, колишній командир куреня 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького сотник Аверкій Гончаренко у 1943 році став одним з організаторів добровольчої дивізії "Галичина", а в 1945-му був одним із її керівників.

Останні з учасників бою під Крутами померли не так давно – у 1970-1980 роках. Їхні могили розкидані від Києва до Нью-Йорка.

В. Кудлай, учениця Прохорської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Використана та рекомендована література

1. Бойко О.Д. Бій під Крутами: історія вивчення // Укр. іст. журнал. - 2008. - № 2. - С. 46.

2. Велика українська революція (Матеріали до історії відновлення української державності): Календар іст. подій за лютий 1917 р. - березень 1918 р. / Упоряд. Я.Зозуля. - 2-е вид. - Нью-Йорк, 1967. - С. 70.

3. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. - К., 1997. — СІ 14

4. Верстюк В.Ф. Проголошення Української Народної Республіки та політична боротьба за владу в Україні у листопаді - грудні 1917 р.// Проблеми вивчення історії Української революції 1917 - 1921 рр. - К., 2007. - Вип. 2. - С. 30.

5. Гунчак Т.Г. Україна: XX століття. - К., 2005. - С. 77

6. Грицак Я.И. Нарис історії України: формування модерної української нації. - К., 1996. -С. 121

7. Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. - К., 1991. - С. 7.

8. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991. - С. 6.

9. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991. - С. 24

10. Дорошенко Д. Історія України 1917 - 1923 рр. - Ужгород, 1932. - Т. 1: Доба Центральної Ради. - С. 224.

11. Історія України: Нове бачення. У 2 т. - К., 1996. - Т. 2. - С. 32 - 33.

12. Історія України: Нове бачення. У 2 т. - К., 1996. - Т. 2. - С. 33.

13. Попович М. Червоне століття. - К., 2005. - С. 196.

14. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. - К., 2002. - С. 293.

15. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918). - Київ; Львів, 1996. - 372 с.

16. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил

1917 - 1921. -К., 1995.- С. 11.

17. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. - К., 1996. - Т. 1. — С. 398, 400.

18. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. — К., 1996. - Т. 1. - С. 513.

19. Цит.за: Верстюк В.Ф. Проголошення Української Народної Республіки та політична боротьба за владу в Україні у листопаді - грудні 1917 р.// Проблеми вивчення історії Української революції 1917 - 1921 рр. - К., 2007. - Вип. 2. - С. 29.

Коментарi