• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Методична скарбничка
• Трудове навчання
• Виховна робота
• Лекція для батьків "Чи не занадто ми любимо свою дитину?"

ЛЕКІЯ ДЛЯ БАТЬКІВ

Тема. Чи не занадто ми любимо свою дитину?

Оксана Хромова, провідний науковий співробітник лабораторії сімейного виховання Інституту проблем виховання АПН України, кандидат педагогічних наук.

Хіба можна занадто любити своє дитя? Наші уявлення про нещасну дитину зазвичай зводяться до того, що її недостатньо люблять батьки та рідні або що її зовсім не люблять. А чи приносить щастя дитині безмірна любов навколишніх? Спробуємо проаналізувати це батьківське ставлення.

Досить часто в сім'ї дитина перетворюється мало не на божество, яке необхідно будь-що захищати від життєвих потрясінь. У такій ситуації слова «рахуватися з дитиною» означають для батьків «зробити її центром свого життя». Скільки батьків з гордістю зізнаються, що дитина для них — це все, хоча насправді від них вимагається зовсім інше: бути гідним прикладом та орієнтиром.

Якщо дитина бажана, вона часто виконує роль ідеального «Я» для своїх батьків: заповнює пустоту існування, стає вищим досягненням подружньої пари. Хіба можна в чомусь відмовити маленькому богу? Дитина, яку піднесли до найвищого рангу, не визнає жодних заборон, і батьки готові на будь-які жертви, аби виконати чергову примху свого чада. Багато матерів відмовляються від самоствердження в професії, улюблених звичок, дружніх зв'язків заради уявного «благополуччя» дитини. У відповідь батьки, звісно, очікують, що з часом син чи донька виправдають покладені на них надії.

Батькам варто знати, що стосунки, за яких життя дорослих підпорядковане тільки існуванню дитини, е завуальованою формою так званого «батьківського неврозу», коли девіз «усе найкраще дітям» схвалюється суспільством у цілому і знаходить підтвердження в родинах близьких, знайомих, друзів.

Особливе випробування чекає на родину з однією дитиною, до якої прикута увага всіх дорослих: нею захоплюються, відстежують і підстраховують будь-які її дії. Водночас єдину дитину постійно повчають, до кожного її вчинку прискіпуються. З нею панькаються і не допускають найменшої дистанції у взаєминах, її з гордістю демонструють родичам і знайомим, перебільшуючи успіхи й досягнення.

Для розвитку психіки кожної дитини потрібен своєрідний душевний простір, їй потрібна певна внутрішня і зовнішня свобода, вільний діалог з навколишнім світом. Єдиній дитині батьки часто відмовляють у такому просторі. Свідомо чи ні, їй нав'язується роль зразкової, кращої за інших. Стосовно неї вибудовуються честолюбні плани на майбутнє. Саме через таке гіперлюбляче ставлення дорослих на єдину дитину чатує серйозна небезпека: у процесі дорослішання вона може перетворитися на розпещену, несамостійну, невпевнену в собі людину із завищеною самооцінкою.

Батькам слід пам'ятати «золоте» правило, яке, втім, вимагає значної енергії та послідовності: виховуючи єдину дитину, ніколи не слід жодним чином вказувати їй на її винятковість.

У родині, де кілька дітей, процес виховання відбувається простіше: у батьків найчастіше не вистачає часу, аби прискіпуватися, повчати, залюблювати кожного з дітей.

Задля нормального особистісного розвитку кожному необхідна впевненість у безумовній батьківській любові, яка не залежить від його успішності порівняно з братами і сестрами. Слід розуміти, що цінність людини не визначається жодними порівняннями, що кожна людина неповторна, що всі діти мають відчувати любов батьків і свою незамінність для них. Однак чи реальне намагання батьків любити дітей «однаково», бажання, аби всі діти отримували уваги, ласки «порівну», і чи можна це втілити в повсякденній практиці родинного виховання?

Дуже важливо, аби діти не відчували, що когось одного батьки люблять більше. Необхідно стежити, аби цілком можливі уподобання дорослих не виявлялися в їхній поведінці.

Звичайно, «порівну» одному може виявитися забагато, іншому — замало. Нереальна також внутрішня установка батьків любити всіх дітей «однаково» і не варто почуватися винним, якщо комусь із дітей надається перевага. Завдання батьків полягає не в тому, аби переживати однакові почуття до всіх своїх таких різних, але однаково рідних дітей. Важливо усвідомлювати такі почуття, і тільки після цього намагатися не виявляти їх або виявляти мінімально. Це спростить життя не тільки «менш любимих» дітей, оскільки в них не виникатиме образи, а й «улюбленця».

Кожна дитина в сім'ї має відчувати: її сприймають, розуміють, люблять такою, якою вона є. Саме її, а не «одного з дітей», любимого більше чи менше за інших. Саме в цьому полягає розв'язання проблеми, а зовсім не в розподіленні любові «порівну».

Переважна більшість батьків вважають своїм обов'язком захистити дитину, іншими словами — обмежити, придушити її активність, убезпечити від навколишніх згубних впливів, відгородити від необхідності діяти.

Вказана поведінка дорослих ґрунтується на двох сумнівних тезах. З одного боку стверджується, що людська особистість розвивається найбільш гармонійно, якщо вона відчуває мінімальні труднощі, причому під гармонією розуміється в даному випадку не рівновага сил, а відсутність конфлікту як такого взагалі. З іншого боку підкреслюється, що справжні потреби дитини відповідають висловленим нею бажанням настільки, наскільки вони узгоджуються з поглядами батьків. Іншими словами, щойно з'явившись на світ, дитина нібито вже інстинктивно знає, що для неї добре, а що погано, тобто відбувається просте зведення свідомості до звичайного прояву інстинктів.

Спробуємо пригадати нашу дитину ще зовсім маленькою. Практично всі ми пам'ятаємо з книжок, що брати малюка на руки, коли він плаче, шкідливо. Але ж існує материнський інстинкт, який підказує: слід брати маля на руки, ніжно притискати до себе, розмовляти з ним. Відомо, що ласка потрібна йому не менше, ніж вітаміни. І не тільки, коли воно ридає... Тепло й увага дорослих потрібні маленькій людині завжди. Більше того, перебування дитини у вертикальному стані на надійних батьківських руках просто корисне. Розширюються дитячі уявлення про навколишні речі, і, найголовніше, зберігається й підтримується безпосередній «емоційний» контакт між дорослим і малюком.

Однак, спілкування з дитиною на руках батьки мають здійснювати в розумних межах. Якщо постійно заспокоювати її таким чином, вона дуже швидко призвичаїться й починатиме плакати не лише тоді, коли її щось турбує, а й для того, щоб батьки взяли «на ручки».

Окрім того, батьки, не усвідомлюючи цього, часто провокують своє улюблене дитя на крик. Скажімо, дорослим здається, що діти не завжди «правильно» використовують час відпочинку. Здавалося б, малюк награвся, його нагодували, час перепочити. Але на обличчі дитини з'являється незрозуміла гримаса, вона пробує рухатися, намагається встати, плаче, потім ображено кричить. І тут дорослі, намагаючись відгородити дитя від неприємних відчуттів, у ту ж мить заспокоюють його в батьківських обіймах. Проте варто уважніше придивитись і проаналізувати: чи дійсно дитину щось непокоїть? Як правило, гримаса невдоволення на обличчі свідчить, що малюк вчиться вправлятися з м'язами обличчя, і це є результатом деяких ще не сформованих фізіологічних процесів.

Якщо в будь-якому випадку одразу брати дитину на руки, у неї досить швидко може сформуватися й закріпитися звичка впливати на навколишніх за допомогою крику й плачу, тобто певним чином шантажувати їх. А це може бути зародком майбутньої капризної поведінки, в основі якої — батьківська необмежена любов і поступливість.

Для повноцінного особистісного розвитку дитині необхідні як позитивні, так і негативні емоції. Відмовляти їй у чомусь, обмежувати її бажання навіть корисно, оскільки тим самим ви готуєте її до подолання подібних ситуацій у майбутньому житті. Саме вміння долати неприємності допоможе вашій дитині переборювати труднощі дорослого життя, сформує її як особистість.

Роль по-справжньому люблячих батьків насамперед полягає в тому, аби допомогти підростаючій людині подорослішати, навчитися долати труднощі, а не втікати, ховатися від них за спинами близьких. Відгороджуючи дитину від навколишнього світу, виконуючи її примхи й забаганки, хай і з добрими намірами, батьки тим самим позбавляють її можливості набути життєвого досвіду, знайти свій шлях у житті, досягти певного успіху в суспільстві.

Батьки мають терпляче, спокійно, але твердо й рішуче вказувати дитині на недоліки поведінки, неадекватні вчинки, неприйнятний стиль її взаємин з близькими, друзями, значущими дорослими. Це жодним чином не послаблює любові до дитини, а навпаки, надає виховній діяльності високого сенсу.

Надмірна захищеність позбавляє дитину чуттєвого зв'язку зі світом, замінюючи його безпристрасним сприйняттям. Адже одна справа — знати, що можна обпектися, інша — дійсно відчути біль і страждання від опіку. Дитина інстинктивно визначає межі своїх дій, вчинків, поведінки. Інакше рано чи пізно невдоволеність, викликана їх відсутністю, дасться взнаки.

Оскільки сучасні діти рано прагнуть самостійно долучитися до світу дорослих, то надмірна захищеність робить цей процес вкрай тяжким. Дуже часто саме в перехідному віці на підлітків, надзахищених у період дитинства, чатує депресія, обтяжена цинізмом і нігілізмом. Такі підлітки сприймають будь-яку протидію їхнім бажанням, намірам, вчинкам як насилля, і відступають перед подвійною мораллю й брутальністю оточення. Пригнічені своєю неспроможністю, вони прагнуть любові, на яку можна було б звично спертися, уникаючи при цьому будь-якої ситуації, яка б загрожувала прямим контактом з реальністю. Такі діти впадають у відчай, агресію або меланхолію, вживають алкоголь або наркотики, оскільки нездатні протистояти суспільним викликам.

Учені б'ють на сполох: ми маємо справу з новим типом молодіжного відчаю як результатом безмежної батьківської любові в дитинстві.

Коментарi